За словами Десницького, за жовтень 2018 року він отримав більше прохань про інтерв'ю та коментарі, ніж за все попереднє життя. Видання та приватні особи, як він пише, намагалися зрозуміти, що відбувається між Москвою і Константинополем і чого чекати далі; питали й про те, чи привезуть на Різдво благодатний вогонь від греків.
Суть суперечки автор викладає стисло: це питання про те, кому мають підкорятися православні на території України, а глибше — про те, як має бути влаштоване православ'я у XXI столітті і хто визначає його майбутнє.
Розкол і первенство
Десницький нагадує: після розпаду СРСР частина українських православних відокремилася від Московського патріархату і утворила Українську православну церкву Київського патріархату, не визнану іншими православними. З погляду Москви та інших помісних церков канонічними залишалися структури, підпорядковані Москві, — Українська православна церква Московського патріархату, яка була самоврядною і лише формально не мала незалежності. Цей стан розколу, за його словами, триває понад чверть століття.
Перелом, вважає автор, пов'язаний із 2014 роком: для українських політиків і багатьох громадян наявність структур, що безпосередньо підкоряються Москві, стала нестерпною, і вони зверталися до Константинопольського патріарха — «першого серед рівних». Первенство при цьому розуміють по-різному: як право вирішувати і судити (позиція Константинополя) або як почесний перший рядок у списку помісних церков (позиція Москви).
Після довгої дипломатичної боротьби, невидимої для зовнішнього світу, Константинополь, за описом Десницького, відкликав свою згоду XVII століття, якою передавав Москві право ставити митрополита в Києві на певних умовах. Умова, як він пише, не дотримувалася, і відкликання згоди стало для Москви несподіванкою.
Васали і канони
Сам автор визнає, що використовує слово «сюзерен» не з церковного лексикону, але інакше ситуацію не назвати: перед ним історія про території, пов'язані відносинами васалітету, де кордони зсуваються, а одні королівства підносяться, інші занепадають. Як паралель він наводить бургундського герцога, формально васала французького короля, який вступив у Столітню війну на боці його ворога.
Канони, за його оцінкою, процес надання автокефалії взагалі не описують: кордони церковних юрисдикцій у них вважаються раз і назавжди встановленими, що не збігається з історичним досвідом. Канони він називає набором прецедентів, а не зводом законів. Обидві сторони, пише Десницький, намагаються повернути ситуацію в комфортне для кожної минуле: Москва — в епоху Богдана Хмельницького і Олексія Михайловича, Константинополь — в епоху розквіту Візантії.
Він наводить слова патріарха Кирила, звернені до православних журналістів: «Це не просто боротьба за юрисдикцію, це боротьба за руйнування єдиної потужної православної сили у світі».
Запит на Середньовіччя
За спостереженням Десницького, популярні казкові світи XXI століття — «Володар перснів», «Гра престолів», світ Гаррі Поттера — малюють ідеалізоване Середньовіччя з благородними лицарями, прекрасними дамами і віковічним Злом. Середньовіччя, підсумовує він, бракує не лише керівництву країни, а й пересічним громадянам, які оцінюють життя в термінах васального договору; підвищення пенсійного віку він наводить як приклад порушення такого договору сюзереном.
Тужать, на його думку, за ясною ієрархічною структурою світу. Середньовіччя він порівнює із спільним дитинством: у ньому можна застрягти, у нього можна загратися, але зовсім не згадувати його не можна. Обговорити тему автор запрошує на зустріч у таборі «Марабу» в Бургундії.
1
