Десницький починає з аналогії: період першого закохання в Церкву минає так само, як будь-яке закохання, і на зміну захопленню приходять розчарування та конфлікти. За його словами, в церковному середовищі людина може зіткнутися «з справжнім хамством і кар'єризмом, а то й чимось гіршим: наприклад, крадіжкою або сексуальними домаганнями». Не менш травматичною автор називає і сіру буденність, коли від священика чекають святості, а зустрічають звичайну людину з недоліками.
При цьому, зауважує він, людей не бентежить, що не ангелами виявляються артисти чи науковці: мистецтво й наука, на його думку, не претендують на вищу реальність, тоді як від Церкви чекають вичерпної повноти.
Два приклади з оточення автора
Один знайомий Десницького, за його розповіддю, увірував студентом у 90-ті роки і ввійшов до громади, яка мала відповіді буквально на всі питання: відвідування церкви пов'язувалося там із підтримкою самодержавної монархії та вірою в сотворення світу за шість календарних діб. Будучи істориком, він не зміг прийняти цю «закінчену чорно-білу картину»; після першого Великого посту, витриманого майже до кінця, він причастився у Великий Четвер, а прийшовши додому, за словами автора, з'їв м'ясний обід і зажив звичайним нецерковним життям. Пізніше, зазначає Десницький, він захистив історичну дисертацію з однієї з книг Нового Заповіту, говорячи про текст «мовою сучасної науки, а не Святих Отців».
Другий знайомий виріс у православній сім'ї, де пости, свята й богослужіння були чимось само собою зрозумілим. В університеті він побачив навколо себе людей, які не дотримуються цих правил, «живуть вільно й цілком щасливо», і перестав ходити на сповідь; до церкви він іноді заходить, до Православ'я ставиться з повагою, але до священика не підходить.
Шаблон замість місця для людини
За оцінкою Десницького, йдуть переважно ті, хто не знайшов у Церкві свого місця: воцерковлення часто розуміється як зміна зовнішньої поведінки за суворим шаблоном, а проблеми духовного життя зводяться до перебору «можна» і «не можна». Він пише, що до такої стандартизації схильні й клірики з парафіяльним активом, які не мають психологічної освіти, а парафіяльне життя нерідко орієнтоване на певний психологічний тип. Людина, яка не знайшла справи до душі, найімовірніше піде з парафії.
«Не треба боятися сумнівів і розчарувань — вони стають приводом замислитися, що шукаєш у Церкві саме ти, чого ти хочеш і чекаєш від неї».
Тим, хто вже перебуває в Церкві, автор пропонує замислитися про існування проблеми розцерковлення: за його словами, в храмі часто не знають, що робити з новоприбулими, а загальної статистики про кількість парафіян і тих, хто причащається, немає. Він припускає, що проповідь має чесно попереджати про недосконалість церковного організму, а місіонер чи катехит — супроводжувати людей у перші місяці церковного життя. Завершує статтю заклик спокійно й виважено обговорювати цю проблему: «Ціною мовчання можуть стати душі людей».
1
