Схиігумен Сергій (Микола Романов) став відомий широкій публіці після того, як почав виступати з полум’яними проповідями проти патріарха і державної влади. Раніше він уже вимагав від патріарха Кирила звільнити місце предстоятеля РПЦ. Суд Верхньої Пишми визнав отця Сергія винним у поширенні завідомо недостовірної інформації (за заперечення COVID-19) і оштрафував на 90 тис. рублів. Церковний суд Єкатеринбурзької єпархії позбавив схиігумена сану за ролики на YouTube; для набуття рішенням чинності не вистачає підпису патріарха.
За словами Десницького, для багатьох вихід Сергія в медійний простір став несподіванкою, хоча консервативних священиків зі схожими поглядами чимало. Він нагадує, що до священства Сергій відсидів понад десять років за вбивство, що, зі строго канонічної точки зору, назавжди позбавляє його можливості бути священиком. У монастирі діє дитячий притулок, порядки в якому, за оцінкою автора, нагадують порядки на зоні.
Витоки радикального консерватизму
Десницький пов’язує поширення радикально-консервативних настроїв з 1990-ми роками, коли чимало православних захопилися «реконструкторською грою у Святе Середньовіччя». Серед ознак він називає безумовну слухняність обраному старцю, поклоніння останньому імператору та його родині як особливому спокутнику для Росії («царбожники»), заперечення всього нового і побоювання, що держава нав’яже «цифровий концтабір», яким скористається Антихрист. Церковне священноначалля, за його словами, не заперечувало, вбачаючи в цих людях хай косних, але винятково вірних і слухняних послідовників. Покарання майже завжди сипалися на тих, хто «ліворуч» — на прозахідних і умовно ліберальних православних.
Переломною подією, на думку Десницького, стала пандемія і особливо заборона збиратися в храмах на молитву через карантинні заходи. У типовому монастирі його більш-менш явно ігнорували. У відповідь на будь-які претензії до влади консервативні віряни раніше говорили: «Але ж зате вони не заважають нам молитися, а що ще потрібно для спасіння?» Коли ж храмову молитву заборонили, та ще й на Великдень, у трапезних почали говорити: «ні більшовикам, ні фашистам не вдалося закрити на Великдень храми, а ці змогли, антихристи!» Десницький визнає, що зіграли роль і втома від падіння рівня життя, пенсійна реформа, але червоною лінією виявилися саме замкнені на Великдень двері соборів.
Система в розгубленості
Церковні і світські власті, за оцінкою автора, зовсім не готові до такого протистояння. Радикальні консерватори завжди виглядали опорою режиму, а тепер система підозрює, що за Сергієм можуть піти прихильники, зокрема серед еліт. Накази не діють, силовий примус виглядав би надто скандально, але переконувати система давно відвикла. Десницький наводить приклад відкритого листа бунтівному Сергію від його єпископа, митрополита Кирила, назвавши це небувалою справою: раніше єпископи розмовляли з неугодними кліриками виключно приватно. У листі, за словами автора, сказано багато правильного, але ситуація описана як наслідок поганого характеру самого Сергія, тоді як проблема системна. Відповідь надійшла негайно: митрополита Кирила було звинувачено в єресі, а Сергій зажадав передати йому президентські повноваження і пообіцяв навести лад за три дні.
Десницький характеризує те, що відбувається, як типовий російський конфлікт між негнучкою системою, що вимагає насамперед лояльності, і харизматом-одинаком, який відмовляється від лояльності через абсолютні цінності. Він припускає два сценарії: за хорошого можна сподіватися на поступове повернення в РПЦ атмосфери інтелектуальної свободи, пошуку і різноманіття, за поганого — на повноцінний розкол. Смисловий розкол між умовними лібералами і умовними консерваторами, на його думку, вже відбувся, але організаційно поки не оформлений. Альтернативні православні юрисдикції вкрай нечисленні і зазнають жорсткого тиску світських властей, і історія з Сергієм може змінити цю картину.
Окремо Десницький закликає переглянути явище дитячих притулків при монастирях: на його думку, їх слід позбавити неформального статусу екстериторіальності, а може, й взагалі закрити, оскільки «занадто великі спокуси».
1
