Приводом для бесіди стала поширена думка, що Синодального перекладу достатньо, оскільки російську мову в Росії та країнах СНД «худо-бідно знають усі». Десницький не погодився з цим ні як філолог, ні як християнин: за його словами, люди з національних околиць, для яких російська не рідна, «або прочитають Біблію своєю мовою, або не прочитають її ніколи». Російську в національних регіонах, за його спостереженнями, знають на «кухонному» рівні — цього замало для читання складного біблійного тексту.
Свою роботу в Інституті перекладу Біблії співрозмовник назвав не лише науковою діяльністю: будучи православним християнином, він бачить у ній спосіб свідчити про Христа найприроднішим для філолога чином. Він навів слова жінки-карелки, яка, прочитавши Євангеліє карельською, відчула, що Христос пройшовся карельськими селами і заговорив з людьми їхньою мовою.
Як влаштований переклад
Кожен переклад національною мовою — окремий проєкт, над яким працює команда. Перекладачами стають носії мови, зазвичай письменники, журналісти, науковці; від них вимагається майстерне володіння рідною мовою та відкритість християнському баченню світу, але не обов'язкова належність до християнства — серед перекладачів є мусульмани, буддисти й невіруючі. Це пояснюється тим, що в деяких народів християн одиниці, а то й зовсім немає.
Далі з текстом працює богословський редактор — християнин, який знає мову перекладу, давньоєврейську та давньогрецьку, здобув систематичну освіту з богослов'я та лінгвістики. Потім долучається філологічний редактор-носій мови, який править стилістику, а його правки переглядає богословський редактор. Після цього переклад проходить апробацію в носіїв мови та перевірку в консультанта, який стежить за дотриманням загальних вимог.
Зазвичай роботу починають з Євангелія від Луки: за ним природно йдуть Дії апостолів, написані, за словами Десницького, тим самим автором; крім того, це Євангеліє зрозуміліше читачам і літературно перевершує Євангеліє від Марка. Повний переклад Біблії планується лише для мов із великою кількістю носіїв, наприклад татарської та чуваської; там, де носіїв сотні або десятки, перекладають Євангеліє.
Опір мови
Головну трудність Десницький вбачає в тому, що мова не завжди дозволяє сказати потрібне. «Христос воплотився» алтайською довелося передати як «Христос став людиною»: буквальний варіант «Христос з м'ясом-кров'ю прийшов» для кочового народу звучав так, ніби Христос прийшов із продуктами. У таджицькому Євангелії від Івана сполучення «манна» та займенника «ман» («я») створювало враження, ніби отці «їли Мене в пустелі», тому в текст додали пояснення. У шорській мові немає слів «терен» і «виноград», а в чукотській «агнець» став «оленям» — так зберігся відтінок чогось маленького й зворушливого.
Окрема складність — структура мов: більшість із них тюркські або угро-фінські, і дослівний переклад з російської чи грецької дав би безглуздя. Там, де писемності немає або нею майже не володіють, переклади записують на аудіоносії, а іноді для раніше безписемної мови створювали абетку.
Ставлення на місцях
Реакція місцевого населення, за словами Десницького, буває трьох типів: відмова («нам це не потрібно»), украй позитивна — люди вбачають у перекладі Письма підвищення статусу своєї мови — і власне християнська. Він зазначив, що до перекладів нерідко добре ставляться представники нехристиянських релігій: на презентації тувинського Нового Заповіту були лама й шаман, і обидва схвалили книгу. Мулла з невеликого кавказького села, отримавши Євангеліє, сказав, що тепер йому є про що говорити проповідь по п'ятницях. Перекладачка-мусульманка, за його розповіддю, запитала муфтія, чи не згрішить вона проти Аллаха, і той звелів перекладати як є.
Водночас неприйняття теж траплялося, і походило воно, за оцінкою Десницького, не стільки з богословських, скільки з націоналістичних міркувань: люди говорили, що бути татарином означає бути мусульманином, і читання Біблії рідною мовою нібито зробить їх «меншою мірою татарами».
1
