За словами Десницького, одна з головних печалей отця Павла Адельгейма полягала в тому, що в церковному управлінні виникла своя «вертикаль влади», подібна до державної, і що з рядовим кліриком та його парафією можуть будь-якої миті вчинити як завгодно відповідно до нового парафіяльного статуту. Автор зауважує: навіть якщо клірику вдасться виправдатися в церковному суді й домогтися скасування упередженого рішення, він усе одно залишиться в тій самій єпархії, і на одне скасоване рішення послідують десять нових.
Десницький погоджується, що це справді так і що це погано. Крім особистих трагедій, на його думку, в церковних структурах самі собою виростають безініціативність, пристосовництво й лестощі, а багато молодих людей, які могли б стати добрими пастирями, вважають за краще піти іншим шляхом. Крім того, втрачається адекватний зворотний зв'язок, що показали «інформаційні війни»: вихід у публічний простір виявився шоком для тих, хто звик чути лише офіційно-захоплені промови.
Соборність і демократія
Автор нагадує, що демократію в державі вводили «за указом президента-самодержця», і незабаром «правильні демократи розстріляли з танків неправильних». На його думку, демократію неможливо нав'язати народові, який до неї не готовий і не має навичок самоврядування. Соборність, стверджує Десницький, влаштована ще складніше і навряд чи десь зустрічається в чистому вигляді — радше це принцип і ідеал, до якого можна прагнути шляхом проб і помилок. Про цей ідеал говорив Собор 1917–18 років, але саме в ті дні, коли соборяни обговорювали й голосували за новий статут, по всій країні починався колосальний експеримент зі строительства атеїстичної держави.
Десницький запитує, чи були ті рішення життєздатними в Росії початку XX століття, де формально православні, за словами одного червоноармійця, «Євангеліє не читали, а тільки кришку його цілували». Він не впевнений, що вони здійсненні й у сучасній Росії, де, згідно з усіма статистичними опитуваннями, серед формально православних у церкві регулярно буває і Євангеліє читає меншість, а багато хто й зовсім не вірить у Бога.
Чому автор голосував за нинішній статут
Десницький визнає, що йому не дуже подобається нинішній статут, який віддає всю повноту влади єпископу і не визнає за парафіяльними зборами самостійної ролі. Але він за нього проголосував — на відміну від отця Павла — на тому самому зібранні, і всі в його парафії проголосували без поправок і обговорень, як і по всій країні, за найрідкіснішими винятками. Автор пояснює це не залякуванням чи неуважністю, а тим, що статут відображає реальність життя 99,99% парафій, і іншої реальності він не готовий запропонувати навіть для власної парафії.
За його спостереженням, парафіянам зручно, що від них нічого не залежить: не треба ні за що відповідати, завжди можна послатися на чиюсь злу волю або невдалі обставини. Духовні чада, пише він, зазвичай не поспішають дорослішати й хочуть довше залишитися в віці, коли рішення ухвалює хтось великий, мудрий і сильний.
Що робити
Десницький пропонує уявний експеримент: якби основні питання церковного життя вирішувалися на кожній парафії загальним голосуванням усіх православних, які проживають на її території, як визначав склад парафії статут 1917–18 років, і таким самим голосуванням обиралися делегати на помісний собор, то, на його думку, все закінчилося б приблизно так само, як із введеною за указом демократією, але церква по дорозі розвалилася б на сотні клубів за інтересами.
Вихід автор вбачає в тому, щоб дати вільно дихати й розвиватися тим 0,01% парафій, де справді склалися громади. Це, за його словами, найголовніша зона зростання й територія майбутнього, хоч і зона ризику. При цьому, зауважує Десницький, саме по таких острівцях передусім б'є адміністративна вертикаль, іноді ще до того, як громада встигла скластися. Для управлінської вертикалі простіше, коли все одноманітно й передбачувано, але для Церкви загалом такий настрій катастрофічний, особливо в сучасному інформаційному суспільстві, де змагаються тисячі ідеологій. Місія, за його переконанням, полягає в тому, щоб розповісти людям, які відповіді є в нас, а не в тому, щоб переконати їх, які ми могутні й монолітні.
Залишається актуальним і завдання «просвіщати вже хрещену Русь» — словом, а головне, ділом являти людям повноту православ'я й давати досвід свідомого життя у Христі, який не повинен обмежуватися рамками парафій, особливо у вік мережевих технологій. Завершує автор фразою: «Будуть соборяни — буде й соборність».
1
