Приводом для публікації стало рішення Держдуми ухвалити в першому читанні закон про захист почуттів вірян. Десницький почав з того, що сам він людина віруюча й образлива, і визнав: він був би радий, якби хтось «великий і сильний» захистив його від ран.
Він нагадав, що трохи більше року тому дізнався про витівку в Храмі Христа Спасителя і вважав її «вкрай недоречною і потворною», хоча сам там не був і ролика не дивився. За його словами, в радянські роки вірян ображали й принижували не менше, але страждань від цього він не пригадує, оскільки, як учить Євангеліє, ображає не те, що приходить ззовні, а те, що виходить із власного серця.
Тоді ж, за гарячими слідами, він написав про блюзнірство в рамках правової світської держави і визначив його як «цілеспрямоване образа того, що дороге і святе для багатьох, що визнається суспільством як моральна, релігійна, культурна чи історична цінність». За такі дії, вважав він, має наставати відповідальність аж до кримінальної. Закони США, що дозволяють публічно спалювати Коран із наміром образити мусульман, він назвав неправильним трактуванням свободи самовираження. Блюзнірством він вважав і псування картини кислотою в музеї, і осквернення вічного вогню: йдеться, на його думку, про загальновизнані цінності, без поваги до яких суспільство перетворюється «в стадо пітекантропів».
Що образило сильніше
Однак, за його словами, куди сильніше його образило те, що почалося після: правила Трулльського собору в світському суді, постраждалі охоронці та свічниця, «яка втратила здатність перераховувати гроші», і «двійка» на виході. Він стверджував, що від імені православних вірян тут зводять політичні рахунки з молодими жінками, витівка яких тягнула максимум на п'ятнадцять діб. Десницький передбачав, що після звільнення вони стануть «зірками світового масштабу, страждальницями за праву справу», і про подію, яка могла б забутися на шістнадцяту добу, згадуватимуть до кінця його життя.
Побоювання щодо закону
Новий закон, на його думку, дозволяє без Трулльського собору, на підставі одного Кримінального кодексу, дати й «п'ятірку» в подібних випадках. Але відчуття захищеності в нього немає: він підозрює, що ображатися почнуть «направо і наліво» найрізноманітніші віряни. Язичникам, писав він, не сподобається те, що говорить про їхніх богів Біблія і наступна за нею християнська традиція, а юдеї можуть образитися на православні служби Страсної. З тексту закону, стверджував він, не випливає, що він спрямований проти «зовсім інших образ», і передбачити його застосування, наприклад, у деяких республіках Північного Кавказу він не береться: тамтешніх вірян, вважає він, ображає все, що не відповідає їхнім уявленням про шаріат. Він нагадав, що для мусульманина образливим звучить сам вираз «Син Божий».
Десницький запитував, хто поручиться, що нинішня стабільність вічна і що «ця палиця» одного разу не буде пущена в хід проти тих, хто сподівається на її захист сьогодні.
Кому потрібен закон
На його оцінку, закон потрібен не вірянам, а владі, яка винесла уроки з «оксамитових революцій» у Східній Європі, особливо в Польщі кінця вісімдесятих, коли інтелігенція об'єднується з робітниками, а центром тяжіння стає костел. Він описав принцип «поділяй і володарюй»: віряни повинні бачити в силових структурах єдиних заступників від атеїстів, а невіряни — рятуватися в тих самих силовиків від «войовничих мракобісів». Підігрувати в цій грі, за його словами, означає заздалегідь програти, а репутаційні втрати церкви в цих процесах занадто високі.
На завершення він написав, що йому боляче, коли ображають християнські святині, але «в сто крат болючіше, коли в ім'я свого розуміння християнських святинь починають ображати інших людей — просто тому, що це роблять від мого імені». Найбільше його почуття ранять, за його визнанням, скандальні перформанси «православних активістів»: коли на вулицях з людей зривають одяг, б'ють по обличчю, спалюють книги в ім'я православ'я, а тих, хто це робить, запрошують не в поліцію, а в Держдуму. Це він назвав «найсправжнісіньким блюзнірством» і додав, що захистити від нього повинна не поліція, а церква, якій є кому давати оцінки подібній поведінці.
1
