Київський літній богословський інститут, за словами видання, четвертий рік поспіль збирає любителів богословської науки; у 2006 році він проходив у селі Лішня під Києвом. Щороку для участі запрошуються різні викладачі з оригінальними курсами. Курс Десницького «Вступ до біблійної поетики» видання називає, мабуть, найоригінальнішим того року.
Десницький розповідав, що вперше брав участь у роботі інституту і приїхав лише на кілька днів. За його словами, йому давно хотілося побувати в українському селі: до цього в Україні він був тільки в Криму та в Києві. Він із симпатією відгукнувся про сільського священика отця Філарета, який, за його описом, «тихіший води, нижчий трави» і при цьому активно бере участь у житті села, створюючи духовний центр там, де за радянських часів був клуб. Організаторам він приписав хорошу атмосферу: люди, за його словами, не відчувають тиску і спілкуються без зовнішніх авторитетів.
«Багато православних Біблію не читають»
Пояснюючи сенс курсу, Десницький почав із того, що багато православних Біблію не читають, а в крайньому разі наводять із неї цитати, читаючи натомість суто практичні брошури. Біблія ж, говорив він, це Святе Писання, і тому важливо просто брати її до рук і читати — текст цей особливий, красивий, і його можна читати собі на втіху. У курсі він показував способи повільного читання біблійного тексту: Біблія, за його словами, — не лише слово Боже, а й слово, написане людською мовою, «мова не ангелів, а людей», і при її вивченні застосовні ті самі методологічні прийоми, що й при вивченні будь-якого тексту.
Практичну рекомендацію він побудував на порівнянні: Біблія схожа на інтернет тим, що всередині неї багато «гіперпосилань» — кожен текст кудись веде, і, щоб правильно розуміти Писання, потрібно ними ходити. Не схожа вона на інтернет тим, що дуже мала за обсягом: створення світу займає буквально одну сторінку, тому пробігати текст очима неприпустимо. Читати її слід вдумливо, і таке читання, за його словами, радше схоже на читання листа від того, кого любиш.
Переклади та стосунки з Церквою
Інститут перекладу Біблії, де Десницький працював консультантом, перекладає Писання мовами малих народів Росії, видає і тиражує переклади. Серед проєктів він назвав кримськотатарський переклад на території України, а також проєкти в регіонах Закавказзя і в Середній Азії. Стосунки з Православною Церквою він описував як хороші: за його словами, патріарх Алексій II не лише формально підтримує інститут, а й тепло висловлюється про його діяльність, а з Якутською єпархією склалися теплі стосунки — Євангеліє перекладено якутською мовою, і богослужіння з читанням Писання за цим перекладом уже відбувалося. Він говорив, що якщо цією роботою не займатися самим, за неї беруться іноземні місіонери.
На заперечення, що читати Біблію треба лише російською, він відповідав, що всі народи віддають перевагу Писанню рідною мовою, а якутська на російську не схожа і далеко не всі в Якутії добре розуміють російську. Він наводив слова одного якута, який, прочитавши Євангеліє своєю мовою, зрозумів, що там немає нічого російського, а Христос — Спаситель світу, а не одного народу.
Труднощі перекладу
Десницький погоджувався, що переклад завжди в якомусь сенсі інтерпретація, і говорив, що російський синодальний переклад не вільний від помилок. Особливо важко, за його словами, передавати поняття про єдиного Бога мовами народів із язичницькими богами. Він розповів про випадок, коли представник одного з таких народів, читаючи 21-шу главу Євангелія від Івана про чудесний улов риби, сказав, що і в них є бог, який посилає хороший улов, якому перед ловом виливають у воду склянку горілки. При цьому, зазначав він, навіть у народів, яких називають язичницькими, є уявлення про Єдиного Бога. Як інший приклад він наводив осетинів, нащадків аланів, у яких, за його словами, змішалися християнські та язичницькі уявлення.
Іноді, говорив він, доводиться створювати нові терміни: за його відомостями, тільки в чукотській мові не було поняття про Бога як про особу, і перекладачі виокремили корінь зі слів про духовне і надали йому значення «Бог». Він заперечував тим, хто вимагає залишати в перекладах російські слова на кшталт «Бог» і «Господь»: тоді, за його словами, вийде, що православна віра — релігія тільки росіян. Крім перекладу, додавав він, потрібна й проповідь: якщо Біблія потрапить до людини на безлюдному острові, вона від цього не стане християнином, їй потрібно пояснити віру, а це завдання місіонерів.
Про переклади для народів, які сповідують іслам, він говорив, що приймають їх по-різному: іноді чуєш «навіщо нам Біблія, перекладіть краще Коран», але буває й несподівано тепле ставлення. Іслам, за його оцінкою, дуже різний: іслам народів Поволжя або кримських татар, які жили в християнському оточенні, толерантний і ненав'язливий. Він розповів про муллу в Середній Азії, якому дали перекладений його рідною мовою текст Євангелія; той, за його словами, відгукнувся про книгу дуже добре і став щоп'ятниці читати одновірцям уривки й учити їх чинити так, як велів пророк Іса. Фахівці з ісламського богослов'я, зазначав Десницький, не вважають Євангеліє справжнім текстом, але він вважав важливим, щоб вони дізнавалися історію спільних біблійних святих: чим менше буде невігластва між людьми, тим менше буде ворожнечі.
На питання, чи потрібно росіянину чути Писання за богослужінням рідною мовою, він відповів ствердно: йому важко уявити людину, яка відмовляла б російській мові в праві звучати за богослужінням. Синодальний переклад, за його словами, визнають православні, католики і протестанти; переклади початку 1990-х з англійської, а не з оригіналу, він назвав не дуже хорошими, а роботу ієромонаха Амвросія (Тимрота) над богослужбовими текстами, включно з Псалтирем, оцінив позитивно — переклад, за його словами, добре звучить. Відмова від слов'янської мови, вважав він, не обов'язково означає відмову від поетичності, і в цій царині потрібно більше свободи та ініціативи.
1
