Питання, яке, за словами Андрія Десницького, йому доводилося чути не раз: чи можна займатися біблеїстикою як наукою і залишатися при цьому справжнім православним. Ще частіше, зазначає він, доводилося чути відповідь: не можна, неблагочестиво. При цьому в листопаді 2013 року в Москві проходила загальноцерковна конференція, присвячена біблеїстиці. Десницький називає це парадоксом.
Він пише, що заяви про своєрідність і цінність православної біблеїстики, сумісної з традиційним благочестям, часто не розкривають, у чому саме ця своєрідність полягає. У кращому разі наводяться приклади дореволюційних російських біблеїстів, але здобутки кінця XIX століття для початку XXI століття він не вважає переконливими. На його думку, праці П.О. Юнгерова чи М.М. Глубоковського до нас дійшли, а докори на їхню адресу — ні. Сучасних офіційних церковних постанов на цю тему, за його оцінкою, немає: є кафедри біблеїстики та книги, але загальноцерковної позиції немає.
Католицькі документи
Десницький пропонує подивитися, як змінювалася позиція Католицької церкви, де, за його словами, така позиція існує. Він виділяє три офіційні документи, що вийшли з інтервалом рівно в півстоліття. Енцикліка Лева XIII Providentissimus Deus (1893) називала єдиним авторизованим текстом Біблії латинську Вульгату, заохочувала вивчення текстів мовами оригіналу, але в другу чергу, осуджувала «високу критику» за надмірний раціоналізм, залишаючи місце для текстологічних досліджень. Основна ідея, за Десницьким: займатися тими науковими дисциплінами, які не можуть призвести до суперечності з вірою, але не більше того.
Енцикліка Пія XII Divino Afflante Spiritu (1943) вбачала у Вульгаті найтрадиційніший, але не єдино автентичний текст, визнавала різні наукові методи й пояснювала розходження біблійних текстів з даними науки тим, що біблійні автори не володіли нашими знаннями й говорили мовою свого часу. 1965 року основні положення цієї енцикліки підтвердила догматична конституція II Ватиканського собору Dei Verbum, яка підкреслювала єдність Писання і Передання. Тлумачення Писання довірено Магістеріуму, але й Магістеріум повинен служити Писанню, а не стояти над ним. Обидва документи, пише Десницький, дотримувалися «принципу втілення»: текст Писання виникає і живе всередині історичного процесу, а отже, його зовнішні форми можуть вивчатися науковими методами.
1993 року документ Папської біблійної комісії «Інтерпретація Біблії в Церкві» підтвердив основні положення Divino Afflante Spiritu і Dei Verbum, зазначивши, що деякі сучасні напрями для католиків неприйнятні — здебільшого «богослов'я визволення» і «феміністична герменевтика». Десницький робить висновок: за півтора століття все, що виросло з «високої критики», було так чи інакше освоєно католиками, хоча сучасна біблеїстика далеко відійшла від радикалізму колишньої «високої критики».
Практика і пропозиція
За його словами, чим далі, тим менше в офіційних документах було конкретних рекомендацій і списків, але тим більше з'являлося конкретних здобутків католицької біблеїстики: «Єронімів коментар» до всіх книг Біблії, серія перекладів «Єрусалимська Біблія», журнал «Бібліка», папський інститут біблійних досліджень у Ватикані. Десницький нагадує, що в православних з католиками чимало різниці в підходах, але від часів Петра Могили російське богослов'я зазвичай брало за основу напрацювання католиків, вносило корективи й засвоювало їх собі. Він пропонує не обов'язково приймати три документи з інтервалом у півстоліття: у католицькому світі є люди, чиє благочестя сумісне лише з першою енциклікою, і ті, чиє — з другою. Ймовірно, є й ті, для кого благочестя принципово несумісне з біблійною наукою. Подібні люди є і в православному світі. «Може, просто дати їм свободу вибирати свій варіант, і щоб ніхто нікому нічого не нав'язував?» — підсумовує автор.
1
