Десницький згадує, що вперше потрапив за кордон 1992 року і зустрів там православних з РПЦЗ, майже таких самих, як православні в Росії, але з однією відмінністю: «у ту церкву ні ногою». Його співрозмовники називали «червону церкву» безблагодатною через декларацію митрополита Сергія 1927 року. Автор тоді не міг зрозуміти цієї логіки: від нього самого ніхто не вимагав підписатися під декларацією, а земна церква, на його думку, складається з грішних людей, і спроба знайти громаду без історичних гріхів веде до секти.
Він наводить формулювання митрополита Сергія: «Ми хочемо бути православними і водночас усвідомлювати Радянський Союз нашою громадянською Батьківщиною, радощі й успіхи якої – наші радощі й успіхи, а невдачі – наші невдачі». На думку Десницького, це не так уже й сильно відрізняється від слів Ахматової: «Я була тоді з моїм народом там, де мій народ, на нещастя, був». Він застерігає, що Сергій висловлювався двозначно, але нагадує: ієрарх і його паства перебували під радянською владою, яка могла взятися за остаточне викорінення християнства в республіці. Судити митрополита і тих, хто пішов за ним, автор не береться: вони не зреклися Христа і зберегли церковну організацію та можливість проповіді, а за можливе заступлення за межу допустимого компромісу «вони вже відповіли перед Богом».
Заручники та їхній стан
Відповідаючи на питання, чому про сергіанство гаряче говорили понад півстоліття після декларації, Десницький порівнює становище церкви зі становищем заручників у терористів: на час доводиться забути про честь і гідність, як призупиняється дія релігійних норм, коли йдеться про порятунок життя. Але із заручниками, пише він, трапляється дивна річ: «Під впливом сильного шоку заручники починають співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їхні дії, і зрештою ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї та вважаючи свою жертву необхідною для досягнення “спільної” мети». Це, за його словами, називається «стокгольмським синдромом». Він поширює цей механізм і на жертв насильства в дитинстві, які згодом можуть сприймати насильство як прояв любові або справедливе покарання.
На думку автора, країна десятиліттями жила в умовах, де насильство було нормою, і ці зразки поведінки передавалися з покоління в покоління. «І коли я чую і бачу те, що відбувається в нашій земній церкві, я все частіше доходжу висновку, що стокгольмський синдром і її не оминув – та й як міг оминути, якщо в Церкві ті самі люди, що й у суспільстві?» — пише він. Історичною паралеллю він називає XVIII століття, коли ієрархи визнали й виправдали синодальний устрій, а митрополит Арсеній (Мацієвич), який не побажав визнавати «вищим суддею церкви» імператрицю Катерину, помер у в'язниці.
Що автор називає новим сергіанством
Десницький стверджує, що вимушений компроміс заручника з часом став звичним станом: виросли покоління церковних людей, які не знали іншого становища, і вони почали виправдовувати його та знаходити в ньому вищий сенс. «Те, що робилося колись під загрозою смерті, стало робитися за звичкою, а потім і за велінням серця», — пише він. Звідси, на його думку, походить багато чого в церковній реальності: бажання підлаштуватися під думки наявної влади і ні в чому її не критикувати; великодержавна риторика боротьби проти агресивного блоку НАТО і світової змови, яка за Сталіна і Хрущова називалася «боротьбою за мир»; ікони із зображенням Сталіна і лубочно-пропагандистське сприйняття вітчизняної історії; стосунки всередині деяких парафій і єпархій, що нагадують засідання парткому.
Автор не певен, що жест із «дунути й плюнути» на декларацію допоможе позбутися цього, але вважає, що позбуватися треба негайно: до церкви приходить дедалі більше людей, які виросли в умовах інформаційної та особистої свободи. За його словами, немає злішого шаржу на православ'я, ніж увесь цей комплекс — «стокгольмський чи сергіанський, але вже точно не церковний, не православний, не християнський».
1
