Андрій Десницький — доктор філологічних наук, автор наукових статей і монографій з біблеїстики. У 2024 році він представив власний переклад Нового Заповіту, позбавлений застарілого синтаксису; на думку рецензента, переклад викликав широкий суспільний резонанс. Роком пізніше вийшла його книга «Біблія: Що було „насправді“», присвячена історичності Старого Заповіту. Нова робота продовжує цю лінію, але зосереджена на тій частині біблійного тексту, прийняття якої, як сказано в рецензії, робить людину християнином.
За зауваженням Корольова, назва книги може здатися не зовсім вдалою: йдеться переважно не про те, якими перші християни були людьми, а про формування канону їхнього вчення. Такий вибір дозволяє вийти за межі Нового Заповіту — в ранньому християнстві існувало безліч ідей, практик і текстів, які згодом не увійшли до канону.
Хто писав священні тексти
Орієнтуючись на неспеціаліста, Десницький розповідає, якими джерелами користуються вчені, з ким сперечалися творці апостольських послань, як будувалися стосунки християн з римською владою, юдеями та язичниками і чи можна розрізнити за євангельським образом Христа історичного Ісуса. Автор знайомить читача з різними позиціями в біблеїстиці, включаючи радикальну точку зору Барта Ермана: якщо Євангелія писали не учні Ісуса, ці «книги слід називати підробними».
Десницький визнає питання про конкретного творця Євангелій і низки послань надзвичайно заплутаним, але звертає увагу на мінливість самих уявлень про авторство в античному світі. Тексти, підписані вчителем, могли писатися його учнями в упевненості, що той би це схвалив. На думку Десницького, така практика псевдоепіграфіки навряд чи підпадає під визначення свідомої «підробки».
Окремо розбирається концепція «керигми» німецького теолога Рудольфа Бультмана, який запропонував відокремлювати екзистенційний бік віровчення від міфу, що його оформлює. З достовірних свідчень про Ісуса, за словами рецензента, залишається небагато: «Ісус — реальна історична особистість, юдей, що жив у Галілеї на початку I ст., проповідував своїм учням та іншим слухачам, а згодом розп'ятий в Єрусалимі».
Влада і «прихований транскрипт»
Рецензент запитує, чи потрібно розуміти слова Павла «немає влади, крім як від Бога» буквально. Десницький пояснює, що «Послання до римлян» писалося в обстановці, коли показне невдоволення імперською владою було б для християн самогубним, і нагадує про поняття «прихованого транскрипту» антрополога Джеймса Скотта — непокору, приховану за демонстрацією лояльності.
Уже античні автори підозрювали, що сучасники, які перейшли в християнство, ховають за законослухняністю духовну фігу. Анонімний творець «Послання до Діогнета», написаного приблизно 200 р. н. е., вважав, що християни «живуть на батьківщині, але як чужинці; беруть участь у всьому, як громадяни, і все терплять, як прибульці; усяка чужина їм — батьківщина і всяка батьківщина — чужина; <…> плоттю володіють, але не за плоттю живуть; на землі мешкають, але батьківщина їхня на небі; підкоряються встановленим законам і власним життям перевершують закони».
Чи вкладав апостол Павло у свій текст подвійний посил і чи були його сучасники здатні такий посил усвідомити, ми, за словами рецензента, не дізнаємося ніколи.
Єресь і «Велике розчарування»
Загальноприйнята церковна позиція, як пояснює Десницький, полягає в тому, що спочатку з'явилося ортодоксальне вчення, від якого потім відгалужувалися єресі. Такий погляд, на його думку, тенденційний і наївний: спочатку існувало багато версій християнства, частина яких влилася в ортодоксію, а частина була маркована як «єресі». Серед прикладів — збірка гімнів «Оди Соломона» сирійською мовою та «Дідахе», що описує практику без фігури предстоятеля громади та жорсткої ієрархії.
Християни перших віків не дочекалися за життя Другого пришестя; Десницький називає «Великим розчаруванням» їхній стан після цього переживання. У таких умовах вони шукали мирного співіснування з владою, щоб врятувати себе й учення від знищення. Зрештою імперія прийняла релігію гнаних, але зажадала створити для неї жорсткий канон, яким стало богослов'я у версії апостола Павла.
«Чи могла церква після Костянтина, після визнання з боку імперії, стати іншою, ніж стала, — більш вільною, мультикультурною і різноманітною? Ймовірно, могла б, якби залишалася осторонь державної влади. Але чи могла вона залишатися від неї осторонь і при цьому вижити?» — пише Десницький і визнає, що не знає цього.
Мета історика, за словами рецензента, — розповісти про процеси, що супроводжували становлення християнства в тій версії, яка сприймається нами як ортодоксія. Сприймати цю версію як незаперечну істину чи як фатальну помилку — справа персональних уподобань, політичних симпатій і особистої віри.
1
