Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну на російську територію потягнулися люди зі східних і південних регіонів сусідньої країни. Найбільше людей приїздить з Маріуполя, а також з Харківської, Донецької, Луганської та Херсонської областей. Пункти тимчасового розміщення працюють у Ленінградській області, наприклад у Тихвині, і в Астрахані. Тихвин лежить на схід від Петербурга, а Астрахань стоїть у низов'ях Волги, недалеко від кордону з Казахстаном, тож біженців розселяли і на північному заході, і на півдні країни.
Папери й побут замість крову
Головні біди, за словами архієпископа, практичні. Люди втрачають документи й гроші, тимчасова довідка з поліції нормально жити не дозволяє, переїзди всередині країни біженці оплачують самі, медична допомога нерівномірна, а з психологічною ще гірше. Для людини, яка покинула дім у поспіху, кожен із цих пунктів стає окремим завданням: відновити папери, знайти житло, дістатися до потрібного міста, потрапити до лікаря. Довідка, видана замість повноцінного документа, не дає тих можливостей, до яких звикли громадяни, тому без паспорта важко зняти квартиру на звичайних умовах або оформити роботу.
Медична допомога розподілена нерівномірно. В одних місцях її вдається отримати швидко, в інших доводиться шукати самостійно, а психологічна підтримка, за словами архієпископа, залишається найслабшою ланкою. У цих умовах правозахисники, зокрема ті, хто працює з біженцями в Петербурзі, допомагають людям розбиратися з установами, заповнювати папери й вибудовувати перші тижні на новому місці.
Залишитися чи повернутися
Усупереч поширеному уявленню, більшість прибулих, за його оцінкою, шістдесят–сімдесят відсотків, хочуть залишитися в Росії. Громадська розмова про біженців зазвичай будується навколо очікування повернення додому, і така оцінка виглядає для багатьох несподіваною. Пояснення архієпископ дає через саму природу переїзду:
Біженці, на відміну від емігрантів, жодного від'їзду не планували
Емігрант, як правило, обирає країну, збирає кошти, вивчає мову й готується до життя на новому місці. Біженець іде від обстрілів або зруйнованого міста з однією сумкою, і плани на майбутнє будуються вже після того, як родина опинилася в безпеці. Тому рішення залишитися чи повернутися залежить від того, що людина встигла знайти, хто з близьких поруч і яка допомога доступна саме зараз.
Церква, яка боїться системи
Окремо архієпископ говорить про Російську православну церкву. Це найбільша православна структура в Росії, що входить до Московського патріархату. Григорій Михнов-Вайтенко називає її значною мірою «імітаційною структурою», де священники бояться опинитися поза системою. Така оцінка звучить різко, зважаючи на те, що сам він очолює Апостольську православну церкву, яка не належить до канонічних православних церков і існує поза великими помісними структурами. Він пояснює свою позицію тим, що всередині великої церкви клірику важко висловитися вільно, і страх втратити місце в ієрархії стримує навіть тих, хто бачить проблеми.
Розмова про війну в інтерв'ю була короткою і прямою. На запитання, що робити з війною, архієпископ відповів однією фразою: «По-перше, перестати її боятися».
1
