Слово «дисидент» зазвичай пов'язують з радянськими правозахисниками, які писали листи, друкували самвидав і ходили на допити. Усередині церкви воно звучить інакше. Церковний дисидент не покидає огорожі, він продовжує звершувати богослужіння, сповідати й хрестити, але сперечається з тими, хто розпоряджається церковним життям. Тому його конфлікт завжди подвійний: з одного боку питання про віру й практику, з іншого про право священика або єпископа говорити від імені Євангелія без дозволу начальства.
Найраніший із героїв матеріалу, Гліб Якунін, був послідовником Олександра Меня, священика, чиї лекції та книги в кінці радянського часу розходилися в самвидаві. Якунін став автором відкритого листа патріарху Алексію I. За це він отримав п'ять років табору і два з половиною роки заслання в Якутії. Амністію він отримав у 1987 році, а реабілітований був через чотири роки після цього. У 1990-х Якунін став депутатом, але в 1993 році був позбавлений сану.
Позбавлення сану в православній практиці означає виключення з клиру, заборону звершувати таїнства й служити. Це один із найтяжчих заходів церковного суду, і для священика він часто виявляється кінцем усього попереднього життя. Якунін відповів на нього власним кроком: у 2000 році разом із соратниками він заснував Апостольську православну церкву. За її власними даними, вона має громади у восьми регіонах Росії, включно з Москвою і Петербургом. Якунін помер у 2014 році.
Єпископ з північного сходу
Єпископ Діомид очолював Анадирсько-Чукотську єпархію з 2000 року. Анадир розташований на північному сході Росії, і єпархія такого масштабу, з величезними відстанями й нечисленними парафіями, живе за своїми правилами і рідко потрапляє в центр церковних дискусій. У 2007 році Діомид підписав звернення з різкою критикою патріархії. У 2008 році його усунули від управління єпархією, а згодом позбавили сану.
Його позицію матеріал передає однією фразою, яку видання наводить як його слова:
«Церква була в єресі і 100, і 200 років»
Фраза звучить радикально навіть на тлі інших текстів про церковну критику, бо ставить під сумнів не окремі рішення, а безперервність церковної традиції. Саме такі заяви в церковному середовищі сприймаються як найтяжчий виклик, оскільки зачіпають не дисципліну, а саме розуміння того, де проходить межа віри.
Голос із духовної школи
Андрій Кураєв відомий як один із найбільш читаних православних публіцистів і проповідників у російськомовному інтернеті. Його історія почалася всередині системи освіти: у 2013 році його звільнили з духовної академії, де він викладав. Далі конфлікт розвивався вже в просторі служіння. Навесні 2020 року Кураєва заборонили в служінні, а в грудні того ж року церковний суд позбавив його сану.
У матеріалі Верникова три долі зведено до однієї формули: кожен із героїв вважав, що вірність Євангелію вимагає говорити вголос про те, про що церковна ієрархія воліє мовчати. Розбіжності між ними при цьому очевидні. Якунін говорив в епоху державного тиску й таборів, Діомид звертався до єпархії на периферії країни, Кураєв сперечався в публічному просторі, де аудиторія вимірюється не парафією, а підписниками. Спільним залишається сам розрив між особистим переконанням священика і правилами, які йому приписані.
Останнім у цій історії стало рішення церковного суду в грудні 2020 року, яке позбавило Андрія Кураєва сану. Через кілька місяців після цього рішення його ім'я увійшло до числа трьох фігур, про які МБХ медіа написало як про православних дисидентів.
1
