«Нова газета Європа» з'явилася в еміграції. Видання створили журналісти, які працювали в російській «Новій газеті» і залишили країну після того, як випуск газети в Росії було припинено. Редакція базується в Ризі, а її програми будуються навколо довгих розмов із людьми, чиї історії рідко потрапляють у новинні зведення. «Поживемо — побачимо» належить до цього формату: один гість, одна тема і час, достатній, щоб говорити не про гасла, а про деталі.
Григорій Михнов-Вайтенко відомий як правозахисник, і в програму його запросили як єпископа Апостольської православної церкви, який не перший місяць перебуває на передньому краї допомоги людям, що рятуються від війни. Робота в центрі допомоги біженцям у Ленінградській області означала для нього щоденний контакт із тими, хто приїхав з України й шукав подальший шлях. Ленінградська область межує з Фінляндією та Естонією, тому її назва неодноразово виникала в розмовах про маршрути, якими люди намагалися вибратися з Росії до Європи.
Допомога, яка не вкладається в одну схему
Розмова почалася з питання, як узагалі влаштована допомога, коли її надають сотні волонтерських організацій одночасно, по обидва боки кордону, в Росії та Європі. Така система виникла не за планом. Вона складалася з приватних ініціатив, чатів, складів, зборів грошей і знайомств, і кожна група бачила лише свою ділянку. Саме тому координація виявлялася складнішою за саму допомогу.
Потреби в людей були різними, і це, мабуть, головна особливість ситуації. Одним потрібно було виїхати з країни якнайшвидше, іншим — ліки, які не завжди вдавалося дістати, третім — психологічна підтримка, без якої вирішувати решту питань було майже неможливо. Волонтер, який закривав одну потребу, часто не знав, хто закриває іншу, і звідси бралися втрати часу й сил.
Окремою темою став маршрут, яким українські біженці потрапляли до Росії й потім рухалися до Європи. Для тих, хто допомагав на цьому шляху, він був не абстракцією, а конкретним набором пунктів, черг, документів і рішень, які ухвалювалися на ходу. Говорячи про маршрут, співрозмовники програми неминуче торкалися й того, як така робота змінює самих волонтерів.
Що залишається після такої роботи
Питання про те, що дає волонтерам їхня служба, у програмі звучало не як риторичне. Йшлося про навантаження, про постійний дотик до чужої біди й про те, як це переживається зсередини. Гостя цікавила не героїзація допомоги, а її ціна та її сенс для тих, хто її надає.
Назва випуску стала прямою цитатою з розмови. Саме цю фразу винесено в заголовок, і вона добре передає тональність бесіди:
«Це все немислимо. Це все антилюдство»
Фраза звучала на тлі війни, яка на той час уже кілька місяців перекроювала долі мільйонів людей від початку повномасштабного вторгнення в Україну. Для Росії та для Європи це означало нові правила, нові кордони й нові черги, а для волонтерів, які працювали на стику двох світів, ще й необхідність вирішувати завдання, яких не було в попередній практиці.
Випуск «Поживемо — побачимо» вийшов у листопаді 2022 року і став останньою великою розмовою Михнова-Вайтенка про біженців у 2022 році.
1
