За словами Десницького, для нього «Правмир» — це, з одного боку, сайт, куди він регулярно пише статті, а з іншого — люди, яких він називає чудовими та цікавими. Він зазначив, що не встиг побачити Анатолія Данилова, і висловив надію, що зустріч може відбутися в кращому світі.
Десницький підкреслив, що «Правмир» — не «success story» у західному сенсі, коли людина починає з продажу сірникових коробок, а потім стає магнатом. За його формулюванням, це «дивовижна історія потрапляння в потрібне місце, у потрібний час, у потрібні ідеї».
Про задум неофіційного православного видання
Він згадав, що на зорі проєкту багато хто, включно з ним самим, розмірковував про бажаність газети чи журналу, які були б православними, але не офіційними — не патріаршими, не єпархіальними й не парафіяльними, — щоб люди могли обмінюватися думками та новинами. Однак, за його словами, ті самі люди тут же себе обривали: «Цього не буде. Цього ніхто не потягне». Десницький зауважив, що люди взялися і потягли, і виникло унікальне явище для сучасної Росії.
Про свободу й дискусію
Десницький визнав, що інші хороші ЗМІ існують, але «Правмир», на його думку, такий один. Він охарактеризував сайт як абсолютно вільний тією мірою, якою можна бути вільним, маючи хороші внутрішні гальма: там, за його словами, немає цензури, нав'язаних рамок і партійності, свою думку висловлюють різні люди, а є жива дискусія і спроба співвіднести навколишній світ із християнською вірою та православною традицією.
Він розповів, що колись сумнівався, чи варто писати для «Правмира», і тепер каже: «я щасливий, що опинився в такому чудовому місці».
Побажання на майбутнє
На завершення Десницький навів єврейське побажання «До 120!», яке кажуть імениннику, розраховуючи, що довше люди не живуть. Оскільки «Правмир», за його словами, не людина і може існувати значно довше, його побажання — «до 240, 360, а далі як вийде».
1
