Ключове слово преамбули декларації, «демосковізація», позначає визволення українського православ'я з-під московського впливу. Орієнтиром автори обрали добу Петра Могили, київського митрополита XVII століття, який реформував церковне й освітнє життя Києва. У документі цю епоху описано як час соборності, демократизму, виборності кліру, віротерпимості, європейськості та незалежності від світської влади. Усі ці риси перелічено як цілі, до яких потрібно повернутися.
Тонкість у тому, що йдеться не про нове вчення. Декларація прямо зазначає, що догматика не змінюється і нова ієрархія не створюється. Змінюється устрій життя церкви. Політичний сенс зрозумілий із недавньої історії. 2015 року Синод АПЦ у Москві відпустив митрополитів Олега (Ведмеденка) і Володимира (Мочарника), які оголосили про заснування Української народної апостольської церкви, визнав цю структуру сестринською і перевів Українську митрополію на автокефальне самоврядування. Декларація 2019 року стала наступним кроком після цього розриву.
Дванадцять пунктів
Дванадцять пунктів охоплюють усе церковне життя. Перші три стосуються устрою: справжня соборність і децентралізація за зразком церковних братств, євхаристійне відродження та оновлення парафіяльного життя. Четвертий і п'ятий пункти звернені до пастви: катехизація «номінальних» вірян і якісний переклад богослужіння українською мовою. Шостий пункт проголошує христоцентричність і «нову євангелізацію». Тут же декларація стверджує, що 85% номінальних християн не читали Біблію. Посилання на дослідження, яке підтверджувало б цю цифру, в тексті немає, тому її варто сприймати як заяву авторів.
Восьмий і дев'ятий пункти стосуються прозорості. Декларація вимагає підзвітності, виборності, церковного суду та відкритих бюджетів парафій, а також соціального служіння. Десятий пункт пропонує реформу духовної освіти і створення Відкритого православного університету. Одинадцятий дозволяє священникам мати мирську професію, що для православної традиції є помітним відходом від попередньої практики. Дванадцятий пункт присвячено діалогу: євхаристійна єдність насамперед із церквами апостольської традиції та відкритість до нехристиянських релігій. Формулу соціального служіння декларація звела до однієї фрази, яку цитує сама: «менше пишних будівель, ближче до людей».
Майдан як взірець
Найполітичнішим став сьомий пункт. Декларація вимагає відмовитися від «симфонії» церкви і держави, тобто від моделі, у якій церква спирається на владу й отримує від неї підтримку. Як приклад автори наводять Майдан: за їхнім формулюванням, «Властиво український ідеальний приклад такої позиції — становище Церкви на Майдані».
Зв'язок із Майданом в українського православ'я був не декларативним. Архиєпископ Стефан (Негребецький), який з 2015 року очолив Київську митрополію АПЦ, входив до Духовної ради Майдану. Як писав «Тиждень», 1 грудня 2013 року він зупинив натовп біля будівлі Київради. 5 січня 2014 року протоієрей Сергій Вутянов приніс на площу ікони Київської громади, а 19 лютого намет-церква згорів, але ікони вдалося врятувати. Робота Духовної ради завершилася наприкінці січня і в лютому 2014 року, після загибелі Нігояна і Жизневського, коли переговори з владою, у яких брали участь Кличко і представники «Беркута», зірвалися. Декларація 2019 року фіксує цей досвід як принцип: церква не повинна бути частиною державної машини, але повинна бути поруч із людьми в скрутну мить.
Собор 2019 року не залишився лише на папері. На ньому було ухвалено нову назву церкви, УАПЦ, і приєднано юрисдикцію архиєпископа Лоренцо з Італії. Пізніше, у листопаді 2021 року, Олег (Ведмеденко), який стояв біля витоків об'єднання і був предстоятелем УНАПЦ з 2015 року, помер. 19 лютого 2022 року єпископи АПЦ України, Росії та США випустили спільне звернення, і це був одним із останніх документів, у яких церковні структури намагалися говорити разом.
1
