В інтерв'ю «Реальному времени» Андрій Десницький розповів про свою основну роботу — біблійні переклади — і про те, як вона пов'язана з його позицією щодо мовного питання. За його словами, він співпрацює з московським Інститутом перекладу Біблії, який робить переклади мовами народів колишнього Радянського Союзу. «З казанською татарською я не працював, але на башкирському Новому Заповіті я був консультантом від початку до кінця», — сказав він, додавши, що працював і з кримськотатарською мовою, якою повна Біблія вийшла за пару років до інтерв'ю.
Свою роль у перекладах Десницький описав як роль консультанта: переклад виконують носії мов, а він володіє мовами оригіналу — єврейською та грецькою — і мовами довідкової літератури.
Особливості перекладу тюркськими мовами
Відповідаючи на питання про особливості тюркських мов, Десницький пояснив, що їхня будова суттєво відрізняється від індоєвропейської: синтаксичні правила вимагають, щоб означення стояло перед означуваним, а підрядне речення — перед головним. За його словами, під час перекладу послань апостолів механічна перестановка порушує логіку тексту, тому доводиться змінювати будову фрази.
Як приклад він навів кримськотатарське слово «чюнки» («тому що»): у перших варіантах перекладу воно траплялося близько десяти разів на сторінку, тоді як в оригінальній кримськотатарській літературі — один раз на багато десятків сторінок. «А отже, наш текст звучатиме неприродно», — сказав Десницький; переклад довелося переробляти.
Навіщо перекладати Біблію і Коран
На питання, чи не слугують переклади Біблії мовами традиційно мусульманських народів наверненню до християнства, Десницький відповів, що історія Поволжя показує: нав'язувати віру можна й без перекладів Писання, аби була влада й виконавці. Він також зауважив, що Коран перекладають російською мовою, тому що є російськомовні мусульмани і тому що Коран для немусульман — пам'ятка світової культури.
«Будь-яка мова, якою є література, повинна мати переклади Корану і Біблії, інакше ця мова функціонує неповноцінно. Вона не дає своїм носіям доступу до здобутків світової культури».
Про відносини православних і мусульман Десницький сказав, що це дві різні віри із спільним і з серйозними відмінностями, з'ясовувати які, на його думку, сенсу немає; крім спільних справ у благодійності має бути взаємоповага. Він згадав, що виріс у центрі Москви, де жило багато татар, і що в сусідній квартирі жила татарська родина, з якою стосунки були дружніми.
Право говорити мовою предків
Виклавши свою позицію щодо викладання національних мов, Десницький заявив, що людина, яка живе на землі своїх предків, повинна мати право говорити мовою предків і не зобов'язана вчити російську. «Ми, росіяни, часто цього не розуміємо», — сказав він, навівши приклад з дитинства: бабуся була латвійкою, і в Ризі його дратувало, коли продавці не відповідали латиською. За його словами, росіяни, які живуть у національних республіках, тільки виграють, якщо знатимуть хоча б основи місцевих мов.
При цьому Десницький зазначив, що в багатьох регіонах національні мови викладають на невисокому рівні: дітей або перевантажують складною граматикою, або програма зводиться до танців, костюмів і кухні. На його думку, національній інтелігенції потрібно боротися не лише за право викладання своєї мови, а й за те, щоб викладати її цікаво — в ігровій або практичній формі.
Говорячи про причини непорозуміння між росіянами та представниками інших народів, Десницький порівняв світосприйняття багатьох москвичів з американським: у Москві, як і в Нью-Йорку, представлені всі народи, і вони говорять однією мовою, через що здається, що весь світ улаштований так само. «Відмова від вивчення національних мов — це підрив міжнаціонального миру», — сказав він. За його словами, щоб не повторити помилок СРСР, треба підтримувати добре самопочуття в усіх народів.
1
